Чи має держава допомагати мисливській галузі?

Чи має держава допомагати мисливській галузі?

Кожного разу, чуючи від функціонерів мисливської галузі і мисливців про те, що держава має допомагати мисливській галузі, ми дивимось на реальність. Один чоловік чомусь вирішив, що має право піти до лісу і підстрелити кабана, бо «і дід тут мій полював», замість того, щоб цього кабана виростити важкою працею на своєму подвір’ї. Група чоловіків декілька кілометрів бігали за одним зайцем, по дорозі зупиняючись, щоб поправити око, але підняти дупи і піти «в поля» того зайця охороняти – зась. Єгер розвозив корма, і половинив їх, щоб вдома курей годувати. А потім ці здорові, повні сил дядьки, кажуть – держава МАЄ нам допомагати! А оті всі чоловіки з наведених прикладів – то псевдо мисливці, які найбільше галасують, що держава, а не ми, має щось робити!

Ви справді вважаєте, що державі вже немає кому допомагати? Що забезпечені усім необхідним пенсіонери, важкохворі, люди з обмеженими можливостями? Час допомогти мисливцям, яким важко своїми силами навести лад в угіддях? Допомагати шляхом створення належних умов, як-то зміна законодавства – так, погоджуємося. Але подивіться на реальність – держава сприяє тим галузям, які наповнюють бюджет, і то не завжди. А коли галузь фактично не є галуззю, а залишається для більшості чоловічим хобі, роками є збитковою, псевдоекологи мають усі козирі у рукаві, аби її знищувати, нагальних справ для вирішення вище даху – з якого дива держава почне допомагати? Просто тому, що ви попросили? Держава передала вам в користування угіддя, отже, це ваша справа – навести в них лад.

В розвинених країнах доходи від мисливської галузі наповнюють бюджет, мисливці підтримують чисельність фауни і середовища її перебування на належному рівні. В нашій країні, саме завдяки неефективному веденню мисливського господарства  УТМР і ДАЛРУ ми маємо настільки низьку чисельність диких тварин, що час від часу постають питання про заборону полювання. Монопольне становище УТМР визначає стан та розвиток галузі, тому якщо організація неефективна – зводяться нанівець усі потуги інших.

Сьогодні ми не чекаємо на допомогу, а прагнемо підняти галузь на належний рівень. А це вже не лише про учасників галузі, а й про державний орган, котрий має відстоювати права галузі – сьогодні Держлісагентство. Та чи можемо сподіватись на зміни, коли користувач-монополіст турбується лише про те, щоб його не чіпали, а чиновники до всього байдужі, і бояться будь-яких змін, аби не втратити своє крісло?

Саме тому ми позиціонуємо себе як незалежну спілку, котра не хоче залежати ні від державних чиновників, ні від керівників УТМР-у. Бо сьогодні мисливці мають думати і про те, як захистити свої права від влади, а не заносити в кабінети «корупційний пакет».

Отже, допоки УТМР, від якого залежить доля всієї галузі, не підвищить свою ефективність, або не позбавиться монопольного становища, щоб не заважати іншим, її діяльність має обговорюватись всіма, кому небайдужа доля мисливства. Допоки мисливство не буде забране з Держлісагентства, в якому воно просто губиться – про належну систему управління галуззю говорити ми не можемо.