В розвинених країнах Європи, звичайно, теж є противники полювання, однак, замість впровадження теорій на кшталт абсолютної заповідності, там на рівні природоохоронних спеціалістів активно пропагується Концепція сталого розвитку. Ця адекватна відповідь на процеси деградації природи зовсім не передбачає необхідність припинити користування природними ресурсами, в тому числі і диким тваринним світом, зрештою – людина також є біологічним видом, що має право на існування на цій планеті. Крім того, мисливське господарство, що має на меті раціональне використання диких тварин, повністю відповідає концепції сталого природокористування.
Стале використання компонентів біорізноманіття також є однією з основних цілей Конвенції про біологічне біорізноманіття, схваленої Міжнародним союзом охорони природи (МСОП). В програмній заяві МСОП про стале використання живих ресурсів дикої природи, прийнятій в Аммані в 2000 році[1], сказано - етичне, мудре і стале використання живої природи може бути сумісним з її охороною і стимулювати її. Стале використання диких живих ресурсів – важливий інструмент охорони природи, бо його соціально-економічна корисність спонукає людей охороняти ці ресурси. Отже, в Європі ніхто не цурається того, що охороняють ресурси задля їх подальшого розумного використання, таку необхідність визнає і ця наймасштабніша міжнародна природоохоронна організація. То чому ж в Україні охорона і підгодівля мисливцями представників дикої фауни сприймається на рівні міністра екології як вершина цинізму, бо потім мисливці частину цих тварин на законних підставах добувають?
Для того, щоб подібних звинувачень на адресу мисливців з боку влади та псевдо-екологів не звучало, ще в 2004 році Парламентська Асамблея Ради Європи запропонувала Комітету Міністрів Ради Європи розробити Європейську Хартію полювання (Хартія)[2], яка б стала свого роду посібником, що містить загальні принципи і найкращу практику для полювання. В 2007 році постійний комітет Бернської конвенції прийняв Рекомендацію №128[3], що спонукала усі сторони та наглядачів Конвенції прийняти до уваги цю Хартію, а викладеними в ній принципами керуватися при розробці власної мисливськогосподарської політики. Мета цього - забезпечення сталого здійснення полювання. Наголошуємо, не заборони, а сталого здійснення полювання – до цього закликають європейці. Більш того, Хартія визнає необхідність збереження полювання в якості прийнятої соціальної, економічної та культурної діяльності – тобто в розвинених країнах не вважають, що полювання - хобі часів середньовіччя. Зважаючи на те, що Україна – сторона Бернської конвенції, органи влади, що опікуються тваринним світом і формують природоохоронну політику держави, мають намагатися впроваджувати принципи Хартії, а не слідувати за лозунгами радикальних зоозахисників. Мінагрополітики, яке наразі більше опікується проблемами фермерського господарства, мало б розпочати впровадження європейських принципів в сфері мисливського господарства зі створення окремого уповноваженого органу з питань мисливства – ефективно розвивати цілу галузь на рівні управління при Держлісагентстві неможливо.
На європейському та міжнародному рівнях визнана й позитивна роль полювання в охороні видів. Зокрема, Хартія визначає, що за умови сталого ведення мисливського господарства цей вид діяльності може внести позитивний вклад в збереження диких популяцій і їх місць проживань, приносити користь суспільству. Мисливці можуть сприяти досягненню цих цілей шляхом регулювання популяцій диких тварин і доглядаючи за місцями їх проживання. Міжнародний союз охорони природи в Керівних принципах трофейного полювання від 2012 року[4] зазначає, що проведення такого полювання може бути частиною природоохоронних програм навіть по збереженню рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів диких тварин. Під трофейним полюванням слід розуміти полювання, що є частиною комплексу програм, які реалізуються законною структурою, воно характеризується малими об’ємами вилучення, а мисливець за право полювати на особину з високими трофейними якостями має сплатити високу ціну. Кажучи простими словами, якщо в країні з розвиненим мисливським господарством вирішили б законно добути стару та слабку особину рідкісного виду, заплативши за це багато грошей, то їх би не назвали кровожерливими вбивцями, що ніяк не наїдяться. Бо там є розуміння того, що отримані від такого полювання кошти можна направити на охорону та відтворення інших представників популяції, і це принесе їй більше користі, ніж природна смерть старої особини, що не може «допомогти» подальшому відтворенню популяції.
Що ж стосується принципів Хартії, то їх дванадцять, кожен з них доповнено роз’ясненнями і вказівками, прийняті вони в багатьох країнах і схвалені міжнародними організаціями. Ми торкнемося найбільш цікавих в ключі відношення до полювання принципів, які в Україні, нажаль, не реалізовуються.
- Підтримувати багаторівневе управління, що забезпечує максимальну корисність для охорони природи і суспільства. Це, зокрема, передбачає, що органи влади мають притримуватися гнучкої політики; заохочувати створення структур, що об’єднують осіб з мисливськими та іншими природоохоронними інтересами, і котрі будуть пом’якшувати конфлікти. Органи влади мають віддавати належне найкращим методам господарювання (субсидії, пільги), і боротися зі зловживаннями.
Україна: мисливські господарства не лише не отримують субсидій і пільг, а постійно стикаються з перешкодами для нормального ведення господарської діяльності. Мисливське господарство взагалі не отримує фінансування з державного бюджету, а конфлікти з зоозахисними організаціями не згладжуються, а розпалюються чиновниками.
- Забезпечення зрозумілості і визнання норм. Наголошується, що малозрозумілі або нездійсненні нормативно-правові акти можуть призводити до негативних наслідків. Тому необхідно затверджувати не лише прозорі нормотворчі процедури, а й долучати до їх розробки мисливців, і дозволяти їм там, де це можливо, здійснювати саморегулювання.
Україна: до розробки та обговорення нормативно-правових актів, що регулюють діяльність мисливських господарств, мисливців не лише не залучають, а й ігнорують їх позицію. Це, зокрема, призводить і до виникнення конфліктів, адже закони пишуть ті, хто не має відношення до мисливського господарства.
- Забезпечення екологічної стійкості об’ємів добування. Зазначається, що природоохоронний статус видів має підтримуватися на рівні, що є достатнім для стійкого вилучення. Таке вилучення має ґрунтуватися на надійних наукових та місцевих знаннях. Органам влади рекомендують співпрацювати з мисливцями в розробці методів моніторингу, менеджмента популяцій. Мисливці в свою чергу мають забезпечувати утримання популяцій цільових видів мисливських тварин на рівнях, оптимальних по відношенню до їх міст проживання.
Україна: користувачі мисливських угідь мають право отримати ліміт на вилучення тварин лише за умови перевищення мінімально допустимої чисельності виду. Однак даний принцип виконується у нас однобоко, наприклад, пропозиція допомогти в проведенні дослідження щодо стану популяції лося з боку мисливських господарств не знайшла підтримки в органах влади, замість цього виконавцем дослідження була обрана організація, що опікується птахами.
- Підтримка оточуючого середовища, що забезпечить здорові і сильні популяції видів, які добуваються. Для цього органи влади мають мотивувати мисливців до охорони місць проживань видів, і навіть попередньо узгоджувати з ними ці системи мотивації.
Україна: будь-які стимули для охорони місць проживання видів тварин відсутні. Більш того, на території угідь або сумісних з ними територій проводиться незаконна рубка лісу, видобуток бурштину, випалювання вугілля в піролізних печах – органи влади не лише допускають здійснення цієї незаконної діяльності, а й не виступають з законодавчими ініціативами що дозволили б притягувати до кримінальної відповідальності за незаконне добування тварин.
- Заохочення використання, що забезпечує економічні стимули для охорони природи. Тобто, необхідно усвідомити, що дикі види мають економічну цінність, і це може стати мотивацією до їх охорони. Тому органи влади мають розуміти, що ті, хто надає послуги по полюванню, розраховують на справедливу винагороду за це. Мисливці в свою чергу також мають бути готовими робити розумні внески за можливість полювати, і фінансувати охорону.
Україна: користувачі мисливських угідь вкладають мільйони в розвиток мисливського господарства, мисливці платять кошти за можливість добути тварину. Як же діє влада? Наприклад, ліцензія на добування лося коштувала 2000 гривень, отже, в сезон полювання 2017-2018рр мисливські господарства мали внести до бюджету 640 тисяч гривень за ліміти на добування цього виду, отримати від проведення такого полювання вони мали б більше 9 мільйонів гривень доходу. Без наявності наукового дослідження чисельності лося його було внесено до Червоної книги. Переглядають список червонокнижних видів раз у 10 років, отже порахуйте, які збитки будуть нанесені державі і галузі за цей час. Такі у нас економічні «стимули» для тих, хто охороняє лося.
- Необхідність компетентності та відповідальності користувачів дикими ресурсами. Органи влади мають заохочувати і полегшувати реалізацію програм освіти та підготовки мисливців, співпрацювати з організаціями мисливців для залучення в їх (мисливців) ряди нових членів.
Україна: не лише відсутні курси для навчання кандидатів в мисливці, з 2015 року у нас скасовано спеціальність «мисливське господарство», заборонено розповідати про полювання дітям в закладах освіти. Тобто, в той час як Європа констатує необхідність всебічної освіти в питаннях мисливства, Україна йде шляхом неосвіченості.
- Заохочення співробітництва між всіма зацікавленими особами в менеджменті видів, що добуваються. Конфлікти – безглузда витрата людських ресурсів, тоді як співробітництво усіх зацікавлених сторін – широкі природоохоронні зусилля. Органи влади мають підтримувати публічне розуміння природоохоронних, економічних та культурних корисностей, котрі можуть бути отриманими від відповідального та сталого добування, і мають попереджати та вирішувати конфлікти.
Україна: навряд-чи можна назвати намаганням попередити конфлікт або підтримкою розуміння корисностей полювання заклик міністра до екологічної громадськості, який ми привели на початку матеріалу.
- Сприяти суспільному визнанню сталого стійкого споживчого використання як інструмента охорони природи. Тобто, не лише мисливці, а й органи влади мають формувати в суспільстві такі погляди на полювання, котрі забезпечать довгострокове суспільне визнання того, що добування диких тварин є корисним для охорони природи.
Україна: не лише Мінприроди, а й профільний в мисливському господарстві центральний орган влади – Мінагрополітики, не докладає жодних зусиль для суспільного сприйняття полювання, ролі мисливців в збереженні дикої природи та формування їх позитивного іміджу.
Україна – асоційований член Європейського Союзу, прагне наблизитись до цивілізованого світу. Ознайомившись з принципами Хартії, хочеться вкотре зазначити: «як в Європі», це не йти шляхом лишень заборон, це дорога тісної співпраці, розуміння і всебічної підтримки важливої галузі народного господарства – мисливського господарства. Інтелігентний світ, навіть сидячи в комфортабельних кабінетах посеред мегаполісів, визнає право мисливців на добування диких тварин, їх прагнення до спілкування з природою, збереження традицій, і не прагне цього права позбавити.
Навіть африканські країни, здається, більше, ніж Україна, прагнуть потрапити до списку розвинених країн. Одним з найкращих прикладів політики раціонального використання дикої природи є Намібія. В цій країні наприкінці 1980-х років була зовсім зубожіла дика природа, однак вже через 10 років, з приходом нового керівництва республіки, розпочалось впровадження нової політики дикої природи. Окрім іншого вона передбачала налагодження дієвої системи охорони та контролю, децентралізації і проведення трофейного полювання на носорогів, що дозволяло отримувати кошти і направляти їх на заходи по охороні та збереженню видів. Причому гроші зовсім не малі - об’єм надходжень від трофейного полювання в заповідниках був втричі більшим, ніж надходження від туризму. Що більш важливо – чисельність носорогів при цьому зростала. Раціональність влади та відповідальність місцевого населення призвели до того, що дика природа Намібії і зараз продовжує перебувати в прекрасному стані.
Який шлях обере Україна? Шлях раціональної та науково обґрунтованої політики мисливського господарства, що стане підставою для його розвитку, збагачення дикої природи та тваринного світу. Або шлях необґрунтованих та непродуманих заборон, які не сприяють захисту національних інтересів і збереженню природи для наших нащадків. Мисливська громада буде докладати зусиль, аби Україна обрала першу дорогу, і прийшла до цивілізованого світу, навіть попри наявне небажання органів влади слідувати європейським принципам і підтримувати мисливське господарство.
Тетяна Теличко,
«Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств»
[1] https://portals.iucn.org/library/sites/library/files/resrecfiles/WCC_2000_RES_29_EN.pdf
[2] http://www.face.eu/sites/default/files/attachments/charter.en-fr.fin_.pdf
[3] https://rm.coe.int/168074652a
[4] http://cmsdata.iucn.org/downloads/iucn_ssc_guiding_principles_on_trophy_hunting_ver1_09aug2012.pdf
