Частина 1. Історичні традиції.

В прадавні часи полювання мало як господарське, так і сакральне значення — воно вважалося даром богів і формою спілкування з природою. Мисливці тих часів перед полюванням жертвували їжу Велесу – головному покровителю дикого світу. Перед весняним полюванням згадували Ярила, що символізував життєвий цикл природи і диких тварин. Так само, як і божество, шанували Лісовика – духа-хазяїна лісу. Вважалося, що саме він володів усіма звірами, тому перед полюванням часто говорили: «Господарю лісовий, пусти звіра, дай удачу!».

В часи язичництва існувало символічне мисливське свято – «початок ловів» навесні, приурочений до першого сходу весняного сонця. У фольклорі він згадується як «День Ярила» – весняне свято сили, життя і полювання. Мисливці проводили обряд «випуску звірів» – виходили в поле і кидали хліб і мед, «щоб Велес пустив звірину».

З приходом християнства до Київської Русі мисливці продовжували вірувати в тих самих духів, однак, тепер їх називали по-іншому. Покровителем звірів і лісового полювання став Св. Блазій Севастійський, і на свято в честь нього 24 лютого мисливці молилися про вдачу на полюванні. Покровителем весняного полювання став Св. Юрій, і на честь його свята 6 травня люди вірили, що «Юрій ключами весну відмикає» – звірі виходять із нір, починаються весняні лови. Образ Лісовика частково перейняв Св. Микола Чудотворець, якого вважали охоронцем шляхів у лісі. Мисливці звертались до нього: «Святий Миколаю, пусти звірину на мою долю».

Ще довгий час мисливці продовжували слідувати старим традиціям – таємно робити підношення Лісовику. Освячували стріли, промовляючи: «Во ім’я святого, але серцем – до Велеса». «Миколай веде, Власій дає, а ліс старий не ховає». В ті часи полювання було частиною військового мистецтва. Наприклад, з «Повісті минулих літ» дізнаємось, що князь Володимир з дружиною «любили ловити звіра» як підготовку до бою. Обов’язковою частиною княжих свят була «Велика ловитва». В центральній частині Русі зародилась традиція «мисливської варти» – дружини охороняли угіддя князя і забезпечували м’ясом Київ.

Загалом, церква узаконила «благословіння на полювання», мисливці молились перед іконами Святих Миколая чи Юрія, однак і «магічні ритуали» нікуди не зникли. В контексті порівняння минулого і сучасності цікаво згадати Св. Іллю Пророка – його день святкували 2 серпня і після нього не можна було полювати на водоплавну дичину, а от в наші дні саме в цей період стартує сезон полювання на водоплавних.

В період Пізнього Середньовіччя офіційним покровителем мисливців вважали Св. Євстахія Плакіду. За легендою, він побачив між рогами оленя сяючий хрест. На Волині і Поділлі в день цього святого 20 вересня мисливці освячували зброю, а мисливські пояси прикрашали іконами святого та іклами добутих звірів. Крім того шанували і Св. Трифона, який відганяв вовків від худоби і лісу.

Для запоріжців мисливство було рівносильно виживанню, бо мисливці здобували досвід вистежування, отримували м'ясо та хутро. Козаки для загартування духу йшли перед походом на полювання. І хоча вони не мали якогось конкретного дня мисливця, при відкритті сезону проводили молебень Св. Миколаю або Євстахію, а потім вже «пускали лови».

В XVII-XVIIIст. Мисливські традиції зливаються з вірою. Церква освячує мисливську зброю та трофеї, а шляхта та козацька старшина влаштовує мисливські молебні. До прикладу, ікони зі Св. Євстахієм стали символом «християнського полювання», коли метою є не здобич, а боротьба із пристрастю, їх ставили у мисливських будинках, корчмах. Вважалось, що тварина є Божою, тому добути її без нужди є «лісовим гріхом». Гріхом було і полювання в середу і п’ятницю. В той самий час на Галичині і Волині патроном мисливців вважають Св. Губерта, а покровителем звірів – Св. Антонія Падуанського. На свято Св. Губерта 3 листопада проводили богослужіння, а після – урочистий виїзд в ліс.

Мисливство, з ліквідацією Запорізької Січі, вже не військовий обов’язок, а промисел або знак статусу – це привілей дворянства і старшини, селяни ж полюють на дрібну дичину задля виживання. На панських дворах створюють «ловчі двори», соколярні, собаківні. На рубежі XIX-XXст. формуються перші мисливські товариства. Мисливські свята супроводжуються богослужіннями та народними піснями, а селяни зберігають старі прикмети. Загалом, полювання стає культурною спадщиною і символом честі.

А якщо звертатися до часів древніх греків і римлян, то там теж богів полювання було не мало – Артеміда, Пан, Орфей, Діана, Сільван, Фаун, Кайрос і т.д. Але повертаємось до теперішніх часів.

В ХХст. радянська влада знищувала традиції, пов’язані із залученням церкви. Тому в сучасній Україні мисливці, в зв’язку з відсутністю офіційного свята, почали святкувати його в день відкриття полювання. Хтось – на першому полюванні по перу, хтось – на першому колективному полюванні на ратичних. В різних регіонах святкували його по-різному, але в основному свято було пов’язано з тим, що мисливський дружній колектив знову зібрався на полювання.

Тому вже довгий час постає питання – як мисливцям визначити, коли святкувати свій день? Можливі шляхи ми обговоримо в наступній частині, яку опублікуємо найближчими днями.