Будь-який розвиток не можливий без залучення ресурсів, і коли ми говоримо про розвиток мисливської галузі, то виключень тут не має. Однак, як тільки мова заходить про гроші, починається стара пісня про те, що полювання стане недоступним «простим рядовим мисливцям».

В нашому розумінні мисливець це той, хто дбає про тваринний світ. А галузь мисливського господарства (так говорить Закон) має завдання охороняти мисливських тварин (для збереження того, що маємо), їх відтворення (для того, щоб стати на шлях розвитку), і регулювання чисельності та надання послуг по проведенню полювання (щоб підтримувати баланс і мати ресурси для свого існування).

Природні ресурси належать Українському народу. Чомусь і досі багато хто інтерпретує це твердження як «все навколо моє і має діставатись мені на шару». До чого призводить така філософія? У тих господарствах, які не мають належного фінансування, чисельність звірів не перевищує оптимальну. Та навіть той «оптимум», який визначила нам влада, на порядок менше рівня європейських країн. Дозвіл на полювання при досягненні мінімально допустимої чисельності взагалі можна назвати свідомим знищенням поголів’я.

Для прикладу, місяць тому в Суську відбулась 1ша міжнародна бізнес-конференція практиків з дичинорозведення (деталі). Штучне розведення дичини – спосіб компенсувати негативний вплив людини на дику природу (збільшити популяцію і забезпечити стабільне вилучення з дикої природи без шкоди для неї). Варто зазначити, що це шлях, обраний усіма цивілізованими країнами. Шлях, який має обрати кожне поважаюче себе мисливське господарство, де оптимальний рівень чисельності виду не досягнуто. Однак, станом на 2020 рік в Україні на майже 1200 господарств було зареєстровано лише 200 розплідників диких тварин.

Сама назва конференції вказує ще й на те, що штучне розведення дичини – це бізнес, який потребує інвестування. Варто послухати прекрасний виступ Д. Русанова, власника ферми по розведенню оленів, який розповів, в яку суму обходиться утримання одного оленя на рік (деталі). Додайте до цього будівництво самого ранчо або вольєру, коли ми говоримо про мисливське господарство. Приємно було почути, що попит на даний момент високий.

Але, якщо користувач мисливських угідь придбав поголів’я для подальшого розведення і випуску в дику природу, він розраховує в подальшому компенсувати затрачені ресурси, адже не може бути так, що один платить, а усі користуються. Отож, якщо мисливці хочуть бачити в угіддях багато дичини (а по іншому і бути не може), вони мають розуміти, що за це їм необхідно платити. І сподівання, що хтось зробить це за нас – марні. Держава дотує галузі, які представляють для неї значний інтерес (є життєво необхідними або бюджето-формуючими), нажаль, поки що мисливство такою галуззю для державних мужів не стало, і чи стане – також залежить від нас.

Якщо ви вирішили дістатись до якогось місця, то комфортно і швидко зробити це можна на авто. Якщо коштів на авто немає – обрати велосипед, а якщо і цього не дозволяють фінанси – залишається йти пішки. Та якщо і цього зробити немає сил – то можливо, не варто йти до цієї мети, а просто стояти на місці. Існує така притча, що стадо бізонів біжить зі швидкістю найповільнішого. Коли на нього нападають хижаки, «слабка ланка» відпадає, і більш міцне стадо рухається швидше.

Тож висновок, який напевно викличе багато негативу у мисливській спільноті – ми не можемо будувати усю філософію мисливства, спираючись виключно на тих, хто не має змоги оплачувати полювання, бо такий шлях ніколи не призведе нас до розвитку.